Радуйся, Михаіле, бо силами зла
ти ніколи не був переможений.
(Акафіст святому Архистратигу Божому Михаілу).
Наша
українська історія має чимало заплямованих сторінок, "творцями" яких
були вітчизняні політики і стратеги "кращого життя". Для того, щоб
влаштувати рай на землі, було здійснено над православною душею
українського народу чимало експериментів, один з яких - це руйнація
наших українських православних святинь та наруга над ними. Вороги
всього українського сподівалися, що знищенням храмів і національних
святинь можна буде назавжди вибити з української свідомості такі святі
поняття як духовність, православ'я, національну й етнічну самобутність
нашого народу. Навіть у такій найближчій до нас країні, як Росія,
чомусь менше було зруйновано храмів за доби вульгарного державного
атеїзму, аніж в Україні.
Саме по нашій землі кілька разів за
бурхливе XX століття прокотилися ці злощасні хвилі руйнацій храмів.
Нищили їх тоді, коли українське село знемагало від голоду в жорстоких
30-х, ще одна хвиля припала на 60-ті роки. Чимало святинь було знищено
навіть і в часи початків так званої перебудови. Історія руйнації
Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря є досить показовою в цьому
плані, оскільки йдеться про святиню всього українського народу. Чому
так заповзялися всілякі "наркоми культури" руйнувати цей монастир? Вони
прекрасно усвідомлювали, що це велика українська святиня, з якою наш
православний люд протягом століть ототожнював свою приналежність до
святого православ'я, де молився в часи скорбот, бід і страждань, які
падали на голову не тільки окремо взятої людини, але незрідка й на весь
український народ. Архангел Михаїл був повсякчасним покровителем і
заступником величного міста Києва.
Це заступництво і стояння
перед Богом начальника Небесних Сил наш народ відчував постійно. Саме
тому великі київські князі так багато храмів і монастирів присвячували
Архистратигу Михаїлу. У часи християнізації Руси-Украї-ни правителі
перш за все ніколи не відокремлювали себе від Церкви. Тому Церква і
держава на Русі були єдиним організмом; той час історики Церкви
характеризують як період союзу Церкви і держави. Такий союз в
ідеальному його розумінні був названий істориками церковного права
"системою симфонії", або гармонії, згоди поміж Церквою і державою. Саме
тому наші великі київські князі будували так багато храмів і наш
християнський народ доручили заступництву Божої Матері та Архистратига
Михаїла.
Спочатку князь Ярослав Мудрий будує Софійський собор,
головний престіл якого присвячується Різдву Пресвятої Богородиці, а
його син Всеволод, також великий київський князь, закладає 1070 року
церкву "святого Михайла у монастирі Всеволожім (тобто своїм. - Авттг.)
на Видобичі" і вже 1088 року її освячує [1]. Через два роки "освячена
була Церква святого Михайла переяславська Єфремом, тої церкви
митрополитом, який спорудив її великою", у вотчині того ж князя
Всеволода [2].
Син Всеволода Володимир Мономах також збудував
церкву на честь святого Архистратига Божого Михаїла в Городці
Ос-терському 1089 року. Року ж 1108 "закладена була церква святого
Михайла, Золотоверха, Святополком-князем, місяця липня в одинадцятий
день"[3]. Цей великий київський князь, син Ізяслава І і внук Ярослава
Мудрого, став фундатором Золотоверхого монастиря, в якому й був
похований 1113 року.
Найбільшою святинею Михайлівського
монастиря стали мощі святої великомучениці Варвари, привезені сюди
дружиною князя Святополка, яка була дочкою візантійського імператора
Олексія І Комнина і носила в хрещенні ім'я Варвара. Ця святиня до
останніх днів, до зруйнування Михайлівського собору, знаходилася в
ньому. Знаменитий ігумен цього монастиря Феодосій Софонович у XVII
столітті описав аж сімнадцять чудес від мощей святої великомучениці
Варвари [4]. Історія Києво-Михайлівського монастиря знає й чимало інших
дивних Божественних чудес, одне з яких записано в Никонівському
літописі XVI століття під 1109 роком. Повідомляється, що на
Михайлівській церкві з'явився невідомий птах "величиною з овна, і сяяв
усілякими кольорами, і пісень безперестанно співав, і багато насолоди
походило від нього, і сидів на церкві шість днів, і полетів, і ніхто
ніколи вже не міг його бачити".
Сучасники вважали, що то був
ангел, який в наступному році допоміг Святополку-Михаїлу і Володимиру
Мономаху перемогти половців під час битви на річці Сальниці [6].
Михайлівський Золотоверхий, як і кожен княжий храм, мав свою історію. В
домонгольський період про нього згадується кілька разів у контексті
політичних подій та міжусобиць. Маємо в літописі лише згадки про
поховання двох нащадків Святополка в цьому соборі. "У рік 6698 (1190)
проставився князь Святополк, син Юріїв, шурин Рюриків, місяця квітня в
дев'ятнадцятий день. І покладений він був у Церкві святого Михаїла
Золотоверхого, що її спорудив був прадід його, великий князь Святополк
(Ізяславич)" [7].
"Тої ж зими (1196) проставився благовірний
князь Гліб туровський, шурин Рюриків, син Юріїв, місяця березня в
сьомий день. І привезли його в Київ, і зустрів його митрополит
київський Никифор, і ігумени всі, і князь великий Рюрик київський, і
тоді провели його з узвичаєними співами. І жалкував Рюрик за шурином
своїм, бо він був любим йому, і, опрятавши тіло його, положили його в
Церкві святого Михайла Золотоверхого"[8]. Чималої руйнації
Михайлівський монастир зазнав під час падіння Києва від
монголо-татарської навали 6 грудня 1240 року. При цьому найбільш
уцілілим залишився собор[9]. Нова згадка про Михайлівський монастир в
післятатарську добу припадає на 1398 рік. У дарчій грамоті Печерському
монастирю від 21 листопада 1398 року серед свідків названий "Святого
Михаїла Златоверхого ігумен Стефан Переломило". Знову, більш як через
двісті років після попередньої згадки, Михайлівський собор названо
Золотоверхим.
З цього часу монастир все частіше згадується в
різних письмових актових джерелах. Поступово можна вже встановити один
за одним настоятелів, які управляли монастирем. Найбільш цікавим в
історії української святині е XVII століття, коли монастир стає центром
відродженого українського православ'я та його ієрархії на чолі з
митрополитом Іовом (Борецьким), який до свого обрання на Київську
першос-вятительську кафедру був ігуменом Михайлівського монастиря.
Авторитет цієї святині значно зріс від того часу, коли 1655 року ченці
обрали своїм ігуменом вже згадуваного Феодосія (Софоновича), відомого
церковного діяча, історика і вченого богослова. Видатним в історії
монастиря було і XVIII століття. Київський митрополит Рафаїл
(Заборовський) у 1734 році добився того, що імператриця Анна Іоанівна
видала указ, згідно з яким Михайлівський монастир повинен був
очолюватися настоятелями в сані ар-химандритів. Нові сторінки в життя
святої обителі внесла реформа Катерини II, якою вводилися так звані
"духовні штати".
Указом від 10 квітня 1786 року монастир було
переведено в розряд першокласних. Всі біографічні дані архимандритів
Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря XVIII століття свідчать
про те, що посада настоятеля вважалась особливим етапом у сходженні
кожного із них на єпископа. Чимало ректорів Києво-Могилянської академії
переходило на підвищення до Михайлівського монастиря, а з нього вже -
до Києво-Печерської лаври або на єпископські кафедри [10]. Особливим у
розвитку Михайлівського монастиря було XIX століття. Св. Синод
Російської Православної Церкви 16 жовтня 1799 року приймає рішення про
те, що в Золотоверхому Михайлівському монастирі настоятелями визначено
бути вікаріям Київських митрополитів, з титулом "єпископів
Чигиринських". Першим на такій посаді став архимандрит Феофан Шиянов.
Саме
за його управління монастирем в маєтності Лазарівщина було відкрито
скит Михайлівського монастиря, який здобув назву Феофанія. Всі
настоятелі, вікарні єпископи Чигиринські, дбали про добробут дорученої
їм обителі. В такому господарюванні особливо відначився єпископ
Аполлінарій (Виглянський) (1845-1858), який збудував і відремонтував
чимало приміщень монастиря, що збереглися до наших днів. За його
настоятельства у 1847 році графиня Ганна Олександрівна
Орлова-Чесменська пожертвувала нову срібну з позолотою раку для мощей
святої великомучениці Варвари, прекрасно оздоблену фрагментами з житія
"невісти Христової". На цю раку було витрачено майже 25 пудів (400 кг)
срібла високої 84 проби.
Михайлівський монастир повсякчасно був
переповнений віруючими. Після Києво-Печерської лаври це було друге
місце у Києві за паломництвом. Мощі святої великомучениці Варвари
приваблювали багатьох бомольців не тільки з України, але й з Росії і
близьких країн. В Золотоверхому монастирі був особливий устав, згідно з
яким жила братія (Устав благочинного жи-тия...). Богослужіння в
Михайлівському соборі були величними. Цікаво описує їх К. Шероцький в
своїй книзі "Киев. Путеводитель". Акафісти читали біля мощей Варвари по
вівторках. Слід було побувати тоді в храмі, щоб послухати стародавні
місцеві піснеспіви, які виконувались монастирською братією дещо
крикливо з перевагою унісонів, але здатні були викликати релігійні
переживання, а під час вечірні послухати спів "Блажен муж" і прокимнів
[11].
Заступництво "невісти Христової", святої великомучениці
Варвари, монастир відчував повсякчасно. У 1711 і 1770 роках в Києві
спалахнули епідемії чуми, а в 1830,1837,1848,1854,1855 і 1866 -
епідемії холери, але монастир від цього не постраждав, завдяки
молитовному заступництву святої великомучениці Варвари, яка своїми
молитвами перед Престолом Всевишнього оберігала обитель від всіляких
підступів лукавого [12]. В пам'ять про таке благодіяння було
встановлено раз на рік урочисто обносити мощі святої Варвари навколо
собору в день її свята 4 (17) грудня. В монастирі було влаштовано і
криницю, з якої прочани набирали воду, називаючи її "водою святої
Варвари". Початок XX століття для монастиря був трагічним. У 20-х роках
монастир перестав функціонувати. 1922 року всі житлові приміщення
монастиря було віддано під гуртожиток київських студентів, а в колишній
трапезній влаштували студентську їдальню.
У 30-ті роки над
Михайлівським Золотоверхим поглумилися так само жорстоко, як і над
сотнями інших храмів. Не врятували його ані давня історія, ані
досконала художня цінність. Для урядового центру соціалістичної
столиці, якою мав стати Київ, обрали Михайлівську гору. Храм, звичайно,
заважав. Перед його зруйнуванням вчені-мистецтвознавці встигли
дослідити собор, зняти найбільш цінні мозаїки і фрески. На захист
Золотоверхого монастиря, за збереження його від руйнування, виступили
Федір Ернст, Іполит Моргілевський та Микола Макаренко. Пізніше вони
були знищені, як і сам собор. У 1930 році під редакцією вже згадуваного
мистецтвознавця Федора Ернста було вміщено в академічному "Провіднику"
по Києву останній опис монастиря. На той час давні споруди ще
зберігалися, але в добре проілюстрованому виданні немає жодної світлини
Михайлівського монастиря.
В соборі ще залишалися деякі
церковні цінності, ризи, ікони, які не встигли вилучити конфіскатори.
На хорах знаходилася безцінна бібліотека. Згодом вона ввійде до складу
Всенародної бібліотеки України при ВУАН, як окремий відділ13. Грабувати
Михайлівський Золотоверхий монастир, вилучати з нього церковні цінності
розпочали дещо раніше. Вже з початку 20-х років XX століття совєтська
преса твердила, що це був дуже багатий монастир, і, зрозуміло, що все
його багатство було конфісковане, викрадене безбожною совєтською
владою. Професор Василь Верига повідомляє, що "...перший раз
реквізиційна комісія відвідала Золотоверхий Михайлівський манастир,
мабуть, 14 квітня 1922 р., коли виявлено брак частини його цінностей
високої вартости, бо Михайлівський манастир був одним із найбагатших у
Києві" [14].
З тогочасних періодичних видань маємо інформацію
про те, що була і друга комісія до Золотоверхого монастиря, коли почали
шукати заховані цінності. Після докладного обшуку, повідомляла газета
"Правда", було викрито такі предмети - срібний балдахін вагою понад 16
пудів (262 кг), до 15 срібних та позолочених лампад, золоту лампаду з
діамантовими та перловими підвісками, оклад з діамантовим вінцем з
ікони Архистратига Михаїла, чаші, панагії, срібні й золоті, з
дорогоцінними каменями, нагрудні хрести. Большевицька комісія прийшла
до монастиря ще й утретє, 19 квітня, і після детального обшуку знайшла
золоту ікону, прикрашену діамантами золоту лампаду вагою до семи фунтів
з діамантовим підвіском та 240 малими діамантами, близько 15 пудів (240
кг) срібла високої проби і 12 срібних лампад.
Всі ці дорогі речі
щедро дарували монастирю протягом віків наші князі і гетьмани,
російські царі і прості віруючі люди, які бажали таким чином жертвувати
і прославляти Бога, небесного покровителя Архистратига Михаїла та святу
великомученицю Варвару. Звичайно, більшість цих пожертв надходила тоді,
коли віруючі люди отримували чудесні зцілення, благодіяння і намагалися
таким чином подякувати Богові і Його угодникам. Наприклад, в іконостасі
храму знаходилася ікона архангела Михаїла, намальована на плиті з
чистого золота, обсипана діамантами та іншими дорогоцінними каменями,
яку подарував собору 1817 року російський імператор Олександр І. В
ризниці собору знаходилися також різні дорогоцінні церковні речі,
зокрема ікона
Усікновення глави святої великомучениці Варвари,
прикрашена зірками, фермуарами і трьома діамантовими перснями, які
подарували цариці Анна Іванівна та Єлизавета Петрівна і київський
комендант генерал-майор Петро Аракчеєв. Була там також і золота лампада
з китицею із перлів та діамантів, дар цариці Катерини II [15].
Всі
ці дорогоцінні церковні речі тепер прибрали до своїх нечистих рук
безбожні більшовики, а за найменшу спробу зберегти, сховати від
нечестивців святиню братія монастиря суворо каралася "за
контрреволюцію". Невдовзі, після так званих "рейдів" со-вєтських
конфіскаторів, ГІГУ заарештувало архимандрита Києво-Михайлів-ського
монастиря Тихона, ієромонаха Інокентія та благочинного ігумена
Серафима. Всім їм інкримінувалася провина незаконного переховування
церковних речей, які підлягали конфіскації для "нужд голодающих".
Слухання в даній справі було закінчене лише 24 травня 1922 року.
Остаточний висновок був такий: совєтська влада конфіскувала все рухоме
і нерухоме майно монастиря. 400 ченців, що жили в монастирі, були
виселені з їхніх приміщень. Настоятеля монастиря архиєпис-копа Олексія,
архимандрита Тихона і ризничного ієромонаха Інокентія було засуджено до
5 років примусових робіт. Благочинного ігумена Серафима і трьох інших
осіб засудили умовно.
Про цей вирок навіть написала "Правда" в
числі 117 за 28 травня 1922 року16. Остаточна руйнація Михайлівського
Золотоверхого монастиря розпочалася 1935 року. Тоді навесні стали
розбирати бічні бані собору. Залишки храму було повністю підірвано
влітку 1936 року. Дзвіниці монастиря на той час вже не існувало, її
зруйнували дещо раніше. Велику церковну святиню українського народу
було пограбовано, сплюндровано і зруйновано, як і саму душу кожного із
православних. Архистратиг Михаїл залишив свою обитель. Пішли
поневірятися і мощі святої великомучениці Варвари. Спочатку вони
знайшли пристановище в Андріївській церкві м. Києва, а потім у
Володи-мирському соборі, де спочивають і донині. Ніяких урядових
центрів на Михайлівській княжій горі збудовано не було, і те місце, де
колись стояв величний Золотоверхий Михайлівський собор, залишилося
пусткою, згодом на ньому було влаштовано спортивний майданчик.
Опубліковане листування наркома освіти УРСР Володимира Затонського [17]
яскраво змальовує його роль у знищенні пам'ятки.
Наркома
дратувало те, що "учені любителі старого мотлоху" всіляко затягували
справу знімання зі стін давніх мозаїк та фресок. Він погрожував, що
час, відведений на цю складну операцію, спливає, і зрештою "може
закінчитися тим, що доведеться обмежитися лише фотозйомками". Проте В.
Затонський цілковито усвідомлював цінність мозаїк Золотоверхого собору.
Коли до нього звернувся завідувач музейного відділу наркомату освіти
РРФСР Ф. Кон з проханням віддати до Третяковської галереї мозаїки
святого великомученика Димитрія Солунського та архидиякона Лаврентія,
В. Затонський досить рішуче відмовив. Але, як відомо, святий Димитрій
та кілька інших фресок все ж потрапили до Москви[18].
До
сьогодні ці історичні реліквії знаходяться в білокам'яній, яка і не
думає їх повертати. Більш як 60 років минуло з того часу, коли
зруйнували Києво-Михайлівську Золотоверху святиню. Господь промишляв
над нею, над нашим золотоверхим Києвом і багатостраждальним знедоленим
українським народом. Дарувавши нам незалежність. Він доручив і нашому
поколінню на зламі тисячоліть відродити наші віковічні святині. Чи
бувають чудеса сьогодні, в цьому сучасному духовно убогому світі? Дуже
часто запитують себе про це православні християни, але мало хто з них
помічає, що відродження Михайлівського та Успенського соборів - це
також чудо, видиме, послане нам з небес Самим Господом нашим і
Спасителем.
Указ Президента України Леоніда Кучми про
відтворення цих двох пам'яток-святинь став відправною точкою у святій
справі відродження Михайлівського Золотоверхого монастиря. За два
неповних роки з руїн постала спочатку дзвіниця Михайлівського
монастиря, а потім і його собор - Золотоверхий. І Архистратиг Михаїл
знову повернувся у свою обитель, у свій град. День Києва 2000 року
залишиться вкарбованим у золоті й величні сторінки нашої української
церковної історії. Заповнений київським людом майдан, перед дзвіницею,
біля входу до монастиря, урочисто вишикувались єпископат Української
Православної Церкви Київського Патріархату, духовенство, представники
уряду, депутати, дипломатичний корпус, гості. Київський голова
Олександр Омельченко починає урочисту церемонію відкриття відродженого
Михайлівського Золотоверхого собору. До всіх звертається Президент
нашої держави Леонід Кучма. Святійший Патріарх Київський і всієї
Русй-України Філарет запрошує присутніх взяти участь в урочистому
освяченні Михайлівського собору.
Уставні молитви, освячення
трапези (престолу) собору, обходження зі святими мощами навколо храму -
все це було звершено Предстоятелем Української Православної Церкви,
Святійшим Патріархом Філаретом, у присутності Президента України
Леоніда Кучми, Прем'єр-міністра України Віктора Ющенка, Голови
Верховної Ради Івана Плюща, Київського міського голови Олександра
Омельченка. Величний, гучний передзвін сповістив про нове народження
Золотоверхої обителі. В цей день хотілося не думати про те, що колись
така прекрасна святиня була розорена, не ординськими загонами, навіть
не язичниками, а просто людьми без душі, совісті і віри. Прости їм.
Господи!!!
Архимандрит ДИМИТРІЙ (Рудюк), намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря 2000 рік
Примітки
[1] Літопис Руський. - К., 1989. - С. 106,127.
[2] Там само. - С. 127.
[3] Там само. - С. 162.
[4]
Повесть о преславних чюдах святои ве-ликомученици Варвари // Феодосій
Софонович. Хроніка з літописців стародавніх.-К., 1992. -С. 260-264.
[5] Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). - М.: Наука, 1965. - Т. IX. - С. 141.
[6] Михайлівський Золотоверхий монастир.-К., 1997. -С. 22.
[7] Літопис Руський. - С. 348.
[8] Там само. - С. 360.
[9] Михайлівський Золотоверхий монастир. 27
[10] Там само. - С. 95-96.
[11] Шероцкий К. В. Киев. Путеводитель. -К., 1994. -С. 117.
[12] Киево-Златоверхо-Михайловский первоклассньїй монастьірь й его скит Феофания. -К., 1998. -С. 61.
[13] Михайлівський Золотоверхий монастир. - С. 141.
[14] Верига В. Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 році. - К" 1996. - С. 74.
[15] Православньїе русские обители. - СПб., 1994. - С. 583-584.
[16] Верига В. Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. - С. 74-77.
[17] Пам'ятки України. -1989. - № 1. - С. 41-44.
[18] Михайлівський Золотоверхий монастир. - С. 142.
